Syrok

Проза про нічні покатушки

Тьмяне світло ліхтаря, тихий шелест покришки і думки, котрі линуть кудись далеко за межі нашого всесвіту.
Це все буде потім, а зараз я стою під яскравим вуличним ліхтарем і намагаюся зрозуміти: навіщо я це роблю із тижня в тиждень? Ось ніби мить тому ти їхав у великій компанії людей і насолоджувався цим, і вже наступної миті все закінчилося, залишився лишень ти і дорога назад до власної домівки.
За мною простягається освітлена нічна вулиця міста, там тихо і безпечно, лиш поодинокі тіні спішать по своїм оселям. Це все розгортається за моєю спиною, але я бачу лише непроникну пітьму, котра в далекому майбутньому має вивести мене до власної оселі. Звичайно, можна обрати легший маршрут- поїхати по залитому світлом шосе. Шосе, котре проектувалося лишень для швидкого переміщення із точки А в точку Б, воно пряме і рівне, але на ньому не можна зостатися зі своїми думками наодинці, там ти завжди будеш себе відчувати маленьким гвинтиком у величному механізмі під назвою життя. Це ототожнення із гвинтиком мене завжди лякало, і вже вкотре я обираю важчий, але водночас приємніший маршрут нічною дорогою, котра ніби змія стелиться через ліс, і крони дерев утворюють своєрідний тунель, куди майже не долинає місячне світло.
Сьогоднішня ніч особлива, місяць сховався за густими хмарами, тож він не зможе донести до землі ті крихти сонячного проміння, котрі він запозичив у нашого світила. Тож єдиною ланкою, що буде мене зв'язувати зі світом,- це ліхтарик. Його промінь буде постійно відвойовувати у темряви мізерну частину дороги і цим даватиме знати, що я все ближче до своєї кінцевої мети.
Глибокий вдих- і я занурюсь у цю пітьму; наступні дві години я проведу в її оточенні. Залита світлом вулиця швидко зникла за поворотом, і ось вже лишень світло ліхтарика- єдине, що зв'язує мене із цим світом. Думки одразу полинають у якусь далечінь і там із висоти намагаються осягнути тільки їм відому істину життя. Кілометри зникають за мною, монотонні кілометри, котрі нічим не відрізняються один від одного, клаптик асфальту, освітлений ліхтариком, і непроглядна темрява навколо. Та ось думки починають прямувати зовсім іншим шляхом, вони вже не намагаються охопити неосяжне, а починають розвивати зовсім новий напрям: це все не насправді і вся ця подорож лиш чийсь сон. Сон людини, котра зараз спить у теплому ліжку і на ранок вона навіть не згадає, що десь у величному всесвіті трапилася така подорож... Стає моторошно і тілом проходить ледь помітне тремтіння. Інколи хочеться зупинитися і прийти до тями, зупинити цей рух і просто постояти, щоб привести до ладу думки і направити їх у правильне русло. Але зупинятися не можна, страх перед темрявою десь глибоко на генетичному рівні дається взнаки. Коли їдеш і бачиш світло, ти в безпеці, але тільки-но зупинишся, залишишся наодинці зі своїми страхами і бурхливою уявою, котра ніби голодний звір накинеться і буде рвати на шматки раціональне сприйняття цього світу.
Враз, вся дорога заливається світлом, думки одразу полишають край всесвіту, де вони будували свої теорії про життя, і намагаються дати раціональне пояснення цьому незрозуміло звідки опинившись тут світлу. Минає мить, ще одна, теорії про походження світла відкидаються одна за одною, я вже давно знаю правильну відповідь, але це так приємно- підставляти під прості речі складні пояснення.Гул мотору вривається у мій світ і знищує всі красиві теорії про походження світла. Важка вантажівка, обігнавши мене, ще довго дає про себе знати червоними вогнями, котрі не дають мені знову зостатися наодинці зі своїми думками.
Вже давно втрачений плин часу. Скільки я їду? Можливо, годину, можливо, дві, а можливо, я їхав все своє життя, і лишень зараз це усвідомив. Думки одразу беруться за цю нову і смачну тему, і починають розкручувати її в найрізноманітніших варіаціях. Але в них вже немає часу, щоб завершити це приємне заняття. Дерева починають рідшати і час від часу між ними з'являється світло, спочатку несміливо і ніби чогось боючись, цей перший вогник знову ховається. Та чим більше ліхтарик вихоплював у темряви нової дороги, тим сміливішим ставало це світло, воно вже не ховалося за деревами, тепер можна було бачити, що воно там не одне- і в наступну мить вже цілий горизонт постає залитий світлом. Отже, кінцева мета моєї поїздки вже близько,залишилося зробити останнє зусилля. Ось вже і вуличні ліхтарі почали траплятися, котрі проганяють ту темряву, яка мене оточувала впродовж всієї поїздки, від недавніх страхів не залишається і спогаду.
І хоча я закінчую поїздку із цілком сформованою думкою, що більше ніколи я не буду вночі їздити, але десь-таки там, у підсвідомості, розумію, що іще не раз переживу "тьмяне світло ліхтаря, тихий шелест покришки і думки, котрі линуть кудись далеко за межі нашого всесвіту"