Syrok

Дві людини і довершений механізм, який лише могли створити людські руки. Спочатку людина створює механізм, потім намагається його приборкати. У когось це виходить, у когось – ні; і перші, і другі отримують цінний урок. Він пішов шляхом перших, хоча це і було не просто, але він пересилив своє бажання здатися, і після багатьох років умів управлятися з механізмом із віртуозністю хірурга, котрий занурюється всередину людини, аби дати їй шанс прожити ще декілька років. Він вже давно не їздив цією дорогою сам, за його спиною сиділа тендітна людина, яку він намагався захистити від будь-яких проявів того жорстокого світу. Ця тендітна людина більше нагадувала середньовічного лицаря, аніж жінку, Він завжди надягав на неї сучасні обладунки з надією, що коли котрийсь із механізмів дасть збій і вийде з-під контролю, цей захист врятує, і тоненька ниточка життя не обірветься...
Такі думки Його навідували дуже часто, але хто зможе відмовитися від насолоди відчути і побачити, як засинає місто, йде на спочинок, і після того, тихенько, щоб нікого не потурбувати, виїхати за його межі дорогами, відданими в цілковиту власність темряви. Хоча Він і не міг розгледіти думок тендітної людини, котра сиділа за ним, але йому чомусь здавалося, що вони думають про одне й те саме. Дві людини, які просто заблукали у просторі, дві людини на всій Земній кулі, дві людини, які співають "лебедину пісню" людства. Вже цілу вічність вони не бачили жодної живої істоти, тож ця фантазія цілком могла виявитися істиною, котру вони намагалися не сприймати. Він мав Її, Вона мала Його, і ніщо у світі не могло порушити цей довершений союз.
Цей механізм був не таким, як попередній, він не летів над дорогою, а важко ступав по ній. Цей масивний залізний механізм проектувався людиною лише для однієї цілі, і він блискуче виконував поставлену перед ним задачу. Його 18 велетенських ніг без упину переносили результати людської праці з одного міста в інше. У його череві без перепочинку сиділа людина, котра вказувала цьому залізному монстрові напрям. Цей тандем був непорушним до цієї миті, коли з його складу випала людина. Всередині її тіла, витворюваного природою протягом мільйонів років, стався збій, і свідомість, яка могла створювати свої всесвіти, зникла із подарованого їй всесвіту. Залізний велетень в одну мить втратив свого поводиря: вже ніхто не дасть йому команду і не спрямує на правильний шлях. Відтепер йому залишається лишень мчатися вперед...
Раптом... Їхню фантазію зруйновано. Вони були не єдині в цьому світі. Попереду ще ледь проглядалося, але, безперечно, це було світло! Світло, яке могло бути лише результатом роботи ще однієї людини. Дуже скоро механізми зустрінуться, на коротку мить вони обміняються поглядами і обидва зникнуть у темряві, ніби ніколи й не бачилися. Він не боявся цієї зустрічі, вже давно вони стали звичними і від них чимраз дужче віяло буденністю. Світло наближалося, даючи можливість розгледіти його джерело. Відстань все зменшувалася, світло ставало яскравішим, ось вже має настати мить, коли два втілення людської думки роз'їдуться. Кожен - у своєму напрямку. Він подумки програв наступні декілька миттєвостей і за цей час готовий був полинути в майбутнє. Та щось вийшло за межі продуманого сценарію і пішло не так. Залізний монстр перед ними затулив усю дорогу. Із жахливим ревом понісся прямісінько на Нього і його тендітну людину, котру він так хотів захистити від того жорстокого
світу...